Мандруємо Україною. Ч.1

12801612_974658609236847_3277141634075162443_n

Вперше вирішили опублікувати в себе на блозі статтю нашої туристки Анни Таланової, з якою провели 4 незабутні дні в турі «8 березня на Закарпатті»

Запоріжжя – Дніпропетровськ – Львів – Мукачево – Берегово – Бене – Ужгород – Ракошино – Ботар – палац Шенборнів – Львів – Запоріжжя

Більше 3000 км – поїзд + машина + автобус

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Львів нас зустрів 05 березня рано-вранці темрявою, холодним вокзалом.

На температурному покажчику було – 0. Потоки людей збивали кожний раз з прибуттях нового потягу.

Ми чекали годину до зустрічі з керівником нашої тургрупи – у платному залі вокзалу.

Розвиднилось. Смішний п’яниця залишив стілець напроти нас, довго шукаючі свої десь загублені пакети з оковитою. Згодом на свіже майже морозне повітря вийшли й ми.

Львів такий самий, що й 4 роки тому. Вокзальна площа в метушні. Єдине, що нове – машині поліцейських, що снують туди-сюди, та які ми, запорожці, ще не бачили в нашому місті.

Місто зустрічі – пальма мерцалова.

Згодом з’явилися всі, хто повинен їхати з нами, та й керівник нашої групи – Віктор Пермяков Viktor Permyakov, молодий, рум’яний, веселий львів’янин, що підняв настрій та показав, де знайти наш автобус, до якого майже одразу побігли, бо почали замерзати руки-ноги-ніс.

Нас було 14, включаючи маленьку дитинку – 2,5 рочки. Ми — з Запоріжжя, ще одна пара — теж з Запоріжжя, що приїхали до міста Лева раніше, та кияни. Невеличка компанія, але це на найкраще, бо можна роззнайомитися, та веселіше провести час, ніж великою тургрупою, де все рівно згодом виникають купки туристів-друзів під час подорожі.

В тому плані ми вже були досвідчені).

8:00 Поїхали!

Дорога до Мукачевого – 229 км. При нормальній швидкості – це, приблизно 4 години. Десь за годину від початку проїхали знак «Нагуєвичі» — родинне місце Івана Франка. Про нього далі і пішла мова. Пам’ятаю ще з університету, що любовні сонети Франка мені подобались, та згадати хоч якійсь, хоч рядок не змогла. Час стер все те, що вивчали кілька років.

Через 1 годину 55 хв в с. Коростів — перша зупинка. Омріяна!

(Бо поснідати на вокзалі не мала змоги, та й не хотілося в тій брудноті вокзальній).

Приїхали до великого готельно-ресторанного комплексу із кафе швидкого, але смачного та поживного харчування під зовсім не українською назвою – Окей

– www.okey-motel.com.ua

Нарешті – нормальні туалети, чисті, з рідким милом у дозаторах, дзеркалом, в якому на мене дивилася якась зовсім інша особа – та, що не виспалась, зблідла, мала порожні скляні очі від не досить приємної подорожі поїздом з Дніпропетровська на Львів.

Їжа була досить смачною, гарячою, кава – з приємною пінкою, та часу на помріяти в цьому місці та перевести дух було мало. На все — про все дали 20 хвилин часу. Отже швидко поїли, зробили кілька фото на фоні гір, що вже з’явилися в тій місцевині, та й поїхали.

Ситість, недосип – розморювали з кожним новим кілометром дороги, якою ми прямували на Південь. А чудова, співуча мова Віктора, який цікаво розказував про ці місця – взагалі була наче колискова. Але тримаймося! Не можна все пропустити! Адже за вікном – така краса!!! Гори, що вкриті ще не зеленими деревами ставали ще більш високими, спочатку здалеку – згодом наближалися до дороги.

А ось і відома труба, а німцям газ!)

Гірські річки перетиналася з нами не раз, наче дельфіни, що супроводжують кораблі у морі, вони то зникали в урочищах, то згодом знову з’являлися та йшли поряд. Зафотографувати таку красу хотілось не раз, та зупинятися було не можна, а чіткому кадру на телефоні заважала не зовсім гладенька, але краща за деякі наші місцеві (запорізьки) шляхи, дорога.

Полонини, та передгір’я, дерев’яні хатки та невеличкі господарства – такий спокійний пейзаж, що кожного разу хотілося просто малювати, не те що фотографувати.

Інша країна. Такий вислів остаточно посів у голові. Інша Країна. Інша.

Нам з чоловіком, як мешканцям міста заводів та промисловості, суворої індустріальної землі, що тільки змінює господарів, та краще не стає, де є також неабияка історія та традиції, що, нажаль, не популяризуються належно, та неохоче, — види закарпатських полонин просто таки полонили серце та душу!

Нічого зайвого.

Простий пейзаж, що був по обидва боки дороги, і ніби ти його бачив десь в інтернеті, та в новинах, але якось його не відчував. А тут…Він поруч.

Це край, де здається зупинився час, якесь наче загублене місце в просторі, але назвати його відсталим не можна. Так, тут не має великих кількаповерхових будівель, та й вони не потрібні. Все, що потрібно – коричнева, блідо зелена земля, з відтінками охри, що родить, чиста вода з річок, свій будиночок, свіже повітря, та капличка або церква, або кам’яна Богородиця, яку завжди урочисто прикрашають. До речі, жодного разу не бачили навіть у бідних селищах, щоб фігура Діви була занехаяна. Причому хатки в таких селищах можуть бути в досить руйнівному стані.

Це нагадало мені тревел-передачі типу «Світ навиворіт», де показували випуски про Індію, перенаселену, бідну, голодну, завжди безробітню, брудну, але з розкішними храмами святих, золотими статуями богів, кого індійці поважають більш, ніж власних батьків.

Так і тут – чим бідніший край зовнішньо, тим багатші люди духовно.

Проїхали контрольку. Посміхнулися нашим хлопцям, а вони нам.

До Мукачевого залишалось не довго. А поки що – рушаємо та дивимось на гори, поміж яких в’ється наша вузька дорога.

І зовсім скоро – вже з’явилися обриси міста, яке мі відвідуємо по програмі.

Як написано в путівниках, Мукачево – друге за кількістю мешканців в області, 95 тис жителів. Сама назва хоч і звучить приємно, і навіть якось не по-нашому, в дійсності давня назва «монкач» означае — «важка праця». Чому? Про це не буду зайвий раз розповідати, бо гадаю, що ви захочете поїхати тим шляхом, та все почути на власні вуха.

Було якось зимно, коли ми приїхали до замку Паланок. Того самого Мукачевського замку, про який я чула, про який навіть мріяла потрапити ще за часів моєї праці в тревел-компанії. Та не було з ким, не було тоді за що.

І ось я тут!

http://palanok.org.ua/

В цьому романтичному місці, що було резиденцією королів, фортом, навіть в’язницею, розташований на горі в 68 метрах від землі замок — можна побачити звідусіль.

Він дісно чудовий! Зберігся непогано! Або його просто охайно зберігають.

Види з нього – неймовірні. В тому плані – що видно мабуть весь край, до кордону, наче на долоні. Єдине, що не вписується – це власне місто під замком. Із сучасними, але маленькими будівлями, рекламними оголошеннями, дорогами, по яких снують численні великі вантажівки. Якійсь дисонанс. Наче власне замок через якесь вікно у часі перемістився з давніх-давен в майже сучасне місто, де на нього й чекати зовсім не хотіли, можливо.

Досить цікавою виявилась розповідь про мешканку палацу, жінку трансільванських князів, яка за давніх часів отримала високу чоловічу відзнаку від Османських правителів, ім’я якої – Ілона Зріні.

Вона стала національною героїнею, та суто по-жіночому – витримала багато випробувань у своєму житті. Розказувати навіть не зможу, прочитаєте в інтернеті, або краще почуйте на екскурсії.

На честь її – названа вулиця, якою згодом ми поїхали із замку до центру міста на обід.

А перед тим поблукали центром по досить європейських вуличках, з давньою бруківкою, та новомодними магазинчиками та бутіками. Та сфотографували симпатичний мініатюрний пам’ятник на високому постаменті. Та дещо пограли з Віктором в «Що? Де? Коли?» біля одного з пам’яток, програвши йому врешті-решт чізкейк та каву).

Після обіду – майже кінцевою точкою маршруту виявилася оаза серед пустощі – в селищі Береговому, під Мукачево, серед одноповерхових старих занедбаних будиночків нині існує чудо-купальня – термальний басейн «Жайворонок».

http://zhayvoronok.net/

На весь пострадянський простір це місто прославився унікальними термальними лікувальними водами високої мінералізації (аналоги відповідної води є тільки в чотирьох куточках світу – Сахалін, Нова Зеландія, Ісландія і на Берегівщині) За часів Радянського Союзу на території Берегівського родовища термальних вод були розроблені і досліджені кілька свердловин .

Нещодавно на одну з цих свердловин Товариство «Жайворонок-Пачірта» отримало спеціальний дозвіл на користування надрами та побудувало оздоровчий басейн закритого типу європейського рівня.

Нам, втомленим туристам, після приємної, але досить тривалої дороги, що почалася з Дніпропетровська, півтори доби тому, це було наче подарунком долі.

Все в середині – наче не наше. Великій простір, сучасний ремонт (ліпнина, картини, мальовані просто на стінах), душові, туалети, шафи з незвичними електронними ключами, та власне, 4 басейни, з яких – три на вулиці під відкритим небом. А основний – в середині, розділений на невеличку зону з гідромасажем. В кожному басейні – своя температура. Від тепленької (30 С°), до гарячої (більше ніж 40 С°) ванни, або навпаки – з басейном, в якому – увага! – 8 С°!

В мого чоловіка включилася в цьому місці дитина, що прагнула побути всюди, раділа, плескалася, посміхалася, занурювалася, та перепробувала на радощах кожний з діючих басейнів, окрім того, що на вулиці був не доступний для відвідувачів. Я побувала в 3-х з 4-х діючих. І це було просто чудово, особливо потрапити під воду, та й ще лікувальну, та й ще теплу після майже 2 діб подорожі з іншого кінця країни.

Від неймовірного розслаблення в якійсь момент закололо двічі серце, мабуть це був сигнал того, що треба звільняти місце в переповненому, наче автобус в час пік, басейні та лягти на шезлонг, щоб трохи перепочити. Та дивитися на ту 32-річну дитину, що плескалася радо у воді, як людина-амфібія.

Трималася на останніх акумуляторах, що потребували негайної підзарядки. Хотілося спати. Якби ніч у потягу біла не така коротка та більш спокійна, все було б інакше, було б сили краще усвідомлювати навколишнє, і все, що було навкруги в той день, 5й день від початку березня здавався якимось нереальним. Наче якесь авторське кіно, зроблене в слоу-моушн, або сон, на межі з реальністю, де все бачиш, чуєш, а не розумієш до кінця.

2 години у термальних басейнах промайнули швидко.

Далі – проїхали ще кілька невеличких сіл перед поселенням. Вже майже кордон України, селища ставали меншими, та більш занехаяними, іноді назви вулиць, магазинів, закладів взагалі – угорські. Відчувалася близькість кордону. Дорога після Мукачево взагалі перестала існувати. Тряска від того – єдине, що тримало мене при свідомості. Наче ми їхали якимось обозом по старовинному шляху в якесь давноминуле століття.

Навкруги ставало темніше та темніше. Роздивитися околиці вже було неможливо.

Коли приїхали в Бене, нас радо зустріли у великому домі на 2 поверхи, та з літною верандою. Гарячий та неймовірно смачнючий угорський бограч, свіженький хліб, домашнє вино, палєнка пані Іди та пана Штефана – господарів, та інші угорські страви – і тіло наче потроху почало оживати.

Жили в кімнаті – квадратів на 25, в оточенні домашніх квітів.

Перший день закінчився глибоким сном за тисячі км від дома, але де зовсім гостем себе не відчуваеш.